newspaper.com.ua

Просто ще один сайт на WordPress

Про «чудеса» радянської окупації. Спогади Романа Шведа

(Рубрика «Точка зору»)

Минулого року за сприяння Відділу преси, освіти і культури США в Україні і за підтримки Міжнародного фестивалю мистецтв Anne de Kyiv Fest у київському видавництві «Пінзель» вийшов роман-спогад «Ромцьо: Львів’янин між трьох окупацій» Романа Шведа. Твір цікавий тим, що подає погляд на непрості події Другої світової війни очима маленького хлопчика. Там є чимало веселого, комічного, дитячо-оптимістичного. Але за цим усім стоять часто речі серйозні, навіть трагічні.

«Перші совєти»

Герой, Ромчик, не пам’ятає першої радянської окупації, яка тривала у Львові в 1939–1941 роках. Бо народився він саме під час неї – в 1940 році. Коли мати народжувала Ромчика, в лікарні раптом зникло світло. Чи не наслідок «умілого радянського менеджменту»? Але добре, що все добре завершилося.

Ілюстрація до роману-спогаду Романа Шведа


Ілюстрація до роману-спогаду Романа Шведа

Про окупацію «перших совєтів» Ромчик знав із розповідей батьків. Останнім поталанило. Їх не репресували, не вивезли в Сибір. Бо вони були робітниками. Батько Ромчика працював лінотипістом у друкарні – щоправда, у Науковому товаристві імені Шевченка (НТШ). Але ж НТШ – не ОУН. Мати Ромчика взагалі була кравчинею. І, до речі, під час окупації «першими совєтами» до неї зверталися радянські офіцери, щоб вона перешивала нічні сорочки, які вони купили чи просто банально «конфіскували» у львівських магазинах, у «бальні плаття» для своїх дружин чи коханок.

Мова твору – своєрідна. Є чимало галицьких діалектизмів, польських, німецьких, англійських слів. Така мова передає дух часу й місця

Попри пролетарське походження, батько Ромчика совєтів не любив. Він казав: «…ці комуняки… нас всіх вигнали і виголили… а потім почали нас вчити пісню: «Повстаньте, гнані і голодні, робітники усіх країв! Вставайте ж, хто в ярмі конає, бо рівність хоче других слів…» і так далі… Що за абсолютний булшит, що за брехня, який ідіотизм. Уяви собі, сину, вигнали, виголодили, і їм нагло хочеться ще якусь францувату пьосенку співати? Я думав, що поляки були вар’яти, але вони були тільки запеклі шовіністи, а ці голодранці, ці сов’єти, вони абсолютні садистичні звірі, на зіхер умовно недорозвинені, взагалі незбалянсовані, у них не всі вдома, їх треба було післати до Культпарку (психіатрична лікарня у Львові – ред.) лікуватися…» І це говорить не якийсь там буржуй, а представник робітничого класу, який совєти прийшли визволяти.

Обкладинка роману-спогаду Романа Шведа «Ромцьо: Львів’янин між трьох окупацій»


Обкладинка роману-спогаду Романа Шведа «Ромцьо: Львів’янин між трьох окупацій»

До речі, мова твору – своєрідна. Є в ній чимало галицьких діалектизмів, польських, німецьких, англійських слів. У цьому – певний позитив роману-спогаду. Адже така мова передає дух часу й місця.

Батьки (наголошую – звичайні робітники!) розповідали Ромчику про курйози совєтської окупації. Новопосталі «визволителі» «визволили» населення передусім від продуктів, різноманітних товарів. Вони, фактично, розграбовували магазини, гребучи буквально все. Забирали, наприклад, нічні горщики і використовували їх як чайники.


Або брали нічні жіночі сорочки, котрі дружини офіцерів чи їхні коханки використовували як бальні сукні. І сміх, і гріх. Гроші знецінилися. Люди почали вертатися до натурального обміну. «Грошима» стали ходові товари, зокрема продукти харчування. Чи могли жителі Львова (навіть прості робітники) чекати чогось доброго від таких «визволителів»?

Після совєтської окупації настала німецька, нацистська. Нові окупанти були культурніші. Зрештою, Львів входив до так званого Генерал-губернаторства, де окупаційний режим був більш м’якший, аніж на більшості українських територій. Однак культурність нових господарів Львова часто поєднувалася з раціонально-системною жорстокістю. Це і вбивства євреїв, і вивезення українців на роботу в Німеччину. Батько Ромчика був відірваний від сім’ї і посланий працювати у Дрезден.

«Визволителі» Європи

Коли до Львова знову наближалися совєтські «визволителі», мати Ромчика та її рідні, розуміючи яке «райське життя» чекає їх, вирішили не випробовувати долю й подалися на Захід. Опинилися вони в містечку Клявзен коло Відня. Однак і тут їх дістали ті «визволителі».

Наївні жителі Клявзена вірили, що коли прийдуть аліянти (так іменували представників антинацистської коаліції), то наступить покращення життя. Принаймні покращиться постачання продуктами. Таке справді спостерігалося в американській, англійській та французьких зонах окупації. Але не в совєтській.

Мати Ромчика теж хотіли «визволителі» зґвалтувати. Довелося раз їй навіть втікати зі своїм сином до лісу

Частина ж Австрії, в тому числі Відень, опинилася в останній. «В окупованій Австрії, в сов’єтській зоні, життя було завжди під загрозою, – читаємо в творі. – Сов’єтські солдати грабували і ґвалтували мирне населення, і не було кому поскаржитися. Населення повоєнної Австрії, околиці Відня, опинилися під військовим «Сов’єтським Губернатором». Він не приймав яких-небудь скаргів австрійських громадян протів «героїв» – радянських солдатів. Чейже сов’єти «визволили» Австрію та взагалі цілу Європу і світ від «нацизму»! Як можна на таких красавців нарікати!» До речі, й нині русскоязичниє екскурсоводи у Відні розповідають туристам із пострадянського простору про те, як то було добре, коли радянські війська визволили Австрію від нацистів.

Мати Ромчика теж хотіли «визволителі» зґвалтувати. Довелося раз їй навіть втікати зі своїм сином до лісу. Зрештою, вона боялася, що її вивезуть в СРСР. З великими труднощами їй вдалося проникнути в американську зону окупації.

Багато про що в книзі розповідається. І про те, як радянські солдати в Німеччині «вудили рибу», кидаючи у водойми гранати, і про те, як вони влаштовували полювання за «радянськими громадянами» в американській, англійській та французьких зонах. Є тут і оповідь про життя українців у таборах для переміщених осіб в американській зоні, й, зрештою, про еміграцію українців у Сполучені Штати. Не була Америка для них «раєм». Але давала можливість заробляти тут своєю працею на пристойне й достойне життя. Було би бажання! В Америці Ромчикові тато й мама знайшли роботу. Зрештою, сам Ромчик ще дитиною почав заробляти собі якогось цента.


За право бути «Юкрейнієн, а не Рашен», треба боротися»

Є в романі й цікаві спостереження за українським діаспорним життям. Автор, зокрема, доходить такого висновку: «Бути українцем було дуже тяжко: більшість людей на Заході заперечували існування України. Пишатися своїм українством в невигідні та непопулярні часи було дуже складно. Ромцьо не раз переконувався на власній шкурі, що бути українцем нелегко і що за право бути «Юкрейнієн, а не Рашен», треба боротися». І все ж чимало українських емігрантів у Америці зберегли свою ідентичність, не стали «рашен», створивши свої освітні, громадські, церковні та інші інституції.


Книга «Ромцьо» не нав’язливо й щиро розвіює чимало радянських стереотипів. Хотілося, щоб її прочитало якомога більше українців. Адже ці стереотипи ще не відійшли у нашій країні в минуле. На жаль…


Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода