newspaper.com.ua

Просто ще один сайт на WordPress

«Досі не можу слухати «Пливе кача»: п’ять історій депутатів про Революцію гідності

18–21 лютого 2014 року відбулася найбільш кривава фаза Революції гідності. Що думають про цю сторінку історії зараз – через 7 років після тих подій – народні депутати 9-го скликання Верховної Ради? Хто з них брав участь у Майдані і що ці події означають особисто для них?

Єгор Чернєв, «Слуга народу»:

Я пам’ятаю, як у Будинку профспілок на першому поверсі почали з’являтися трупи мітингувальників, які прийшли на мирний протест. У них не було зброї, але вони були вбиті саме зброєю.

Одного з таких – Володимира Кульчицького – мені довелося витягувати з тієї сторони барикади. Ми просто побачили, що він упав, а ми полізли за ним (було декілька хлопців), поклали його на ноші і намагалися донести до Будинку профспілок, де на першому поверсі був такий «шпиталь». Ми принесли ще живого Володимира, але лікарі подивилися на його рану і не змогли його врятувати.

І звісно, що кожного разу, коли ми відзначаємо річницю тих подій, у мене є внутрішні дуже болючі спогади. І я досі не можу слухати «Пливе кача» без комка у горлі та сліз.

Ми маємо пам’ятати, яку ціну ми заплатили за те, щоб розвернути нашу країну від корумповано-олігархічного клану Януковича і Росії до цивілізаційного вибору в напрямку європейських цінностей.

Віктор Чорний, «Опозиційна платформа За життя»:

Під час Майдану я контактував із представниками різних сотень, які були там. Ми обмінювались думками, говорили про те, що робити, яка ситуація, як створити Раду Майдану.

Для мене особисто Майдан є дійсно історичною подією, яка, однак, складається з двох частин.

Перша частина, яку я підтримую, – це намагання народу України іти шляхом перетворення суспільства у бік європейських цінностей, у бік демократії. Однак, є друга частина Майдану, коли він був перехоплений, я так вважаю, тими, кого потім ми називали «партія війни», тією командою, яка на хвилі Майдану і зайшла до влади і, на жаль, не змогла чи не схотіла все ж таки реалізувати ті намагання, які народ України виявив під час цих подій.

Катастрофічні наслідки після цих подій, до речі, ще не закінчилися, я вважаю, для України. Що ми отримали (ну, крім безвізу, що, дійсно, є плюсом)? Ми отримали те, що у нас є конфлікт на Сході України. У ньому можна звинувачувати кого-завгодно (Росію, ОРДЛО), але справа в тому, що завжди винне керівництво країни. Тобто якщо вони знали, що таке може бути, вони повинні були попередити такі події.

Яна Зінкевич, «Європейська солідарність»:

Майдан для мене став періодом, коли я почала здобувати національну свідомість, розуміння національної ідентичності, поваги до України. Тому що на період початку Майдану я була школяркою, закінчила школу і готувалася до вступу в університет. Тобто фактично я була дуже молодою особою, яка мало знала, я б навіть сказала, історію України (хоча я проживала у західній Україні). І дійсно він відкрив мені очі на багато речей.

Я не змогла бути байдужою, я стала активною учасницею. Звісно, більше участі я брала у нас саме на рівненському Майдані, але частково заїжджала в Київ (хоча на найбільш гарячі, тяжкі події я там не потрапила).

Саме завдяки здобуткам Революції гідності ми маємо якусь власну ідентичність, ми не є частиною Росії.

У Раді була дуже кричуща подія, коли представник «Слуги народу» пан Бужанський дозволив собі вислови, які просто ображають Революцію гідності, які ображають всі досягнення, родини загиблих і пам’ять про загиблих. Він назвав це все «державним переворотом». Що найгірше – його ніхто не зупинив: його не зупинила президія, яка має право це робити у виняткових випадках, ніхто нічого не сказав. Тобто їх влаштовує те, що він говорить.

Зараз важливо бути об’єднаними, тому що ми можемо просто втратити всі здобутки, які були досягнуті за ці роки.

Валентин Наливайченко, «Батьківщина»:

Я брав участь у Майдані і був усі ночі (особливо найтрагічніші перед розстрілами, після розстрілів) з людьми.

Найважче було якраз удень 20 лютого після розстрілів: я якраз спускався Інститутською і потрапив біля Головпошти до «шпиталю», де були волонтери-медики, де були перші поранені. Це були найважчі часи, я думаю, і найтрагічніші: і фізично було важко, і ми розуміли, що коли вже силовики власної країни проти нас, проти власних громадян застосовують зброю, то це вже була межа.

Сьогодні генпрокурор звітувала у парламенті і я не почув все ж таки чітких позицій, а головне – строків, коли будуть покарані керівники силових органів часів Януковича. Ну вони ж віддавали накази на розстріли, на незаконне стеження, на викрадення людей, на запрошення іноземних снайперів і спецслужб, на закупівлю зброї з-за кордону (в Росії безпосередньо) і вибухівки.

За сім років ніхто нічого не довів до суду і це найгірше, що може бути.

Я вважаю, що в Україні має бути давно створена спеціальна палата Верховного суду і в ній постійний має тривати вже судовий розгляд всіх доказів, всіх підозрюваних в розстрілах людей під час Революції гідності та інших злочинах, які тоді вчиняла влада проти власних громадян.

Роман Лозинський, «Голос»:

Ми з друзями, з одногрупниками, з «пластунами» виїхали на Майдан у перші ж дні. Ми тоді чіпляли стрічки з символікою Європейського союзу і просто мітингували, але зовсім скоро ми змінили ці стрічки на дерев’яні щити.

Коли ми засновували самооборону Майдану, я був зокрема в 15-й сотні. І те, що мені Майдан, зокрема, показав, і показав цьому нашому середовищу, так це те, що в цій країні щось можна змінити, можна прийти до переломного моменту, коли є сили людей, коли є їхня координація, їхня згуртованість і коли вони дуже сильно вірять.

Сьогодні, на превеликий жаль, в країні залишаються люди (в тому числі в парламенті), які ставлять під сумнів взагалі, що Майдан це була не Революція гідності «воєнізоване повстання» чи «державний переворот».

Але події 2013–2014 років – це не були масові заворушення, це не було якесь повстання чи незаконний переворот. Це була Революція гідності, це була конкретна позиція українців проти незаконних дій чинної влади, проти їхніх диктаторських методів, проти їхніх репресій фізичних через силові органи, через формування поліцейської держави.

І я дуже радий, що знайшлось майже 300 голосів (295) українських парламентарів, які не дали більше спекулювати, що таке Майдан і чітко зафіксували, що це Революція гідності.